де забувають мрії

     Одного ранку ранок проспить – і прийде десь під обід.

     Захекано влетить у прочинене вікно, розшаркається у вибаченнях , розсядеться на підвіконні.

Хитро примружить очі, прикурить від сонця. І солодко затягнеться туманцем.

     Раптом ранок зойкне. І я зрозумію, що він вкотре забув мою мрію. Вдома. Вибач, Нато, голова зранку що друшляк. Та й кармани давно діряві. Що значить «Якби не забув, то загубив би. А так, бачиш, у надійному сховку, вдома лежить твоя мрія. Не баісь, всьо пучком буде!»

     Ранок зиркне на годинника, скаже «Ну, піду я…» і знов шмигне у вікно. У повітрі зависне після смак його парфумів – солодкого бузку з нотами м’яти (від зубної пасти).

     «Чекай! Стривай!»

     Перехиляюся за вікно і хапаю ранок за руку.

     «Ось тобі хрестик, - малюю дві палички рожевою ручкою на його примарному зап’ястку, - щоб не забув… про мрію…»

     Відпускаю його з надією. Ну що в мене за ранок такий: приходить на шапкобрання і годує жданиками?

     Нехай. Нехай змиє хрестик росою. І знову забуде мою мрію «На журнальному столику…»

     Мої мрії здійснюються вночі.