ir_realna: (Default)

На втором с половиной этаже плакала только я, а ты - никогда. Не потому что мужчины не, а потому что ты плакал только сам. Я же плакала не потому, что всё плохо, а потому что там, где на детей натягивают кожу, мою натянули изнанкой наружу. Изнаночная сторона души у каждого немного влажная, солёная и ветреная. Ну, ты знаешь.

Вчера вечером, когда закат играл персиковыми тюлями, ты сказал:
- Я был на концерте Джейсона Мраза в Мьянме, против рабства. Там все были вместе. Пели вместе. Улыбались вместе. Тогда я плакал.

Во мне вдруг наступила нежность – безграничная, как небо и пустота.

Я обняла тебя со спины и сказала:

- Если однажды я увижу, как появляются твои слёзы … у меня не будет слов. Я не стану смотреть тебе в глаза. Не буду тебя утешать. Я придвинусь близко-близко, еле-еле коснусь щекой щеки. И первая слеза стечет не по твоей щеке, а пробежит меж нами двумя, оставляя влажное русло на твоём-моём лице… Вторую слезу я украду языком со щеки – и попробую её на вкус. Это будут твои слёзы, но наш плач.

Ты молчал и смотрел, как закат, наигравшись персиковыми тюлями, прожигает пол.

- Почему между нами столько красоты? – наконец спросил ты.
- Я не знаю, - ответила я так, как всегда отвечал ты.
ir_realna: (Default)
Простите меня, мои русскоязычные френды,
но есть вещи, которые могут быть написаны только на украинском.
Рука не поднимается переводить.

***
Ти втретє кажеш «Йди!». Безмовно додаєш «...бо я не зможу від тебе відлинути» – і я тікаю. Без вибачень чи прощань. Тікаю з другого з половиною поверху. Від тебе, себе й «нас».

Таксист, мій спільник у втечі, ховає мене у машині з ароматом лаванди. На його обличчі зморшки – то рясніють, то ховаються. Такі зморшки грають у піжмурки лише на лицях дуже добрих людей. Він вмикає Океан. На повну:

Шо ж це?..
Шо ж це я не зумів...
Зупинити себе-тебе
Сьогодні...

Ми їдемо крізь за-с-ніжене поле, якому не видно кінця. Таке ж безкрає небо тихо с-ніжить на скло, де пораються двірники. І водій каже:
- Ех! Це небо призначене для польотів!

Він кохається в авіамоделюванні. Всі шафи його квартири всіяно міні-моделями крилатих велетів. Він виготовляє їх з найлегшого дерева у світі, яке привозять з якоїсь з америк. Остання модель – розмах крил метр двадцять... Раптом він ледь не звертає шию:
- Дивіться! Це ж пам’ятник винищувачу!
- Де?
- Ми щойно проїхали!
- Я не бачу на відстані...
- Це ж пам'ятник Ла-...! – я попускаю повз вуха номер моделі. –  Одномісний моноплан, названий на честь конструктора Лавочкіна. Це про нього я вам щойно розповідав. Зараз покажу! – фото винищувача було заставкою на його мобільному.

Я зачаровано роздивляюсь світлину лискучої нищівної птахи на ім’я Ла. Небо над другим з половиною поверхом ніколи не знало винищувачів. Загрози ззовні – ніщо в порівнянні з тим, як ми здатні себе знищувати зсередини. Ми самі собі найвинахідливіші кати. Ми самі собі найкращі винищувачі.

Машина набирає швидкість. Я інтуїтивно відриваю очі від фото птахи Ла – саме вчасно, щоб побачити, як жива птаха без імені кадається нам під капот. Глухий удар. Я чую – ЧУЮ! – як хруснули крила. Водій лається. А я відмотую кадри назад і бачу: птаха вилетіла невипадково. Вона кілька секунд напружено висіла над узбіччям, чекала моменту і різко рвала повітря нам назустріч.

Аби одним вивіреним рухом все припинити, потрібно відчувати, що гуляєш по вістрю леза. Ти гуляєш, а ліву половину твого тіла обдає пекельним холодом. Права ж палає пекельним вогнем. І куди би ти не пішов – ліворуч чи праворуч – настане пекло. Тому ти й далі гуляєш по лезу...

Океан хвилювався:

Не кажи так,
або ні або так,
або ні або так,
чим тобі не любов?..
Залишили нам день
неонової весни,
здати сказали кров...

Досить з них пташиної.

P.S. Цього ранку я поверталася тою ж дорогою під тим же небом. Довго та пильно видивлялася в узбіччя, шукаючи винишувач, котрий дивився мені в спину два дні тому. Він мав там бути. Але його не було. Лише іній всіював паркани вздовж дороги – руді, червонасті, зелені, сині, деревяні. Кришталевий іній. Осяйний.

Я й не зчулася, як стала сонцем. Для тебе. Весняним.
ir_realna: (Default)
Ты захотел – и клубнику выпустили из морозильной камеры. Там она мотала свой короткий срок за нежный вкус и сочные изгибы. В качестве моральной компенсации её смешали с белым хлебом да сахаром и подали тебе на десерт.
- У неё был вкус морозильной камеры. Я смаковал каждый кусочек, надеясь хоть в одном почувствовать вкус лета и солнца. Но нет, - рассказал ты.
- Зачем же ты её ел и ел до конца? Ты же чувствовал, что кушаешь камеру, которая имитирует клубнику!
- Я снова и снова давал ей второй шанс.

На следующий вечер ты смаковал клубнику с той же морозилки – сокамерницу первой. Она подарила тебе вкус не морозильной камеры, а лета и солнца. Удивительно, как заключенные из одной камеры, отмотавшие тот же срок за те же преступления, способны сохранить разный вкус.

Я бы никогда об этом не узнала, если бы не «второй шанс». Твой.

- ... а я? С какой морозильной камеры?
- Ты – тёплая.
- А ты – пахнешь.
- А ты тёплая и пахнешь.
- Ну, вот. Теперь мне нечем крыть.

Когда нечем крыть, самое время обнимать твои колени.
Page generated Jul. 9th, 2025 08:58 am
Powered by Dreamwidth Studios