я працюю обличчям до розкритого вікна
May. 25th, 2010 09:45 amДві доби йде дощ – з води та музики. «Звідки ти береш ці дивні мелодії?» - питають мене люди, до яких долітають дротики моїх спамових посилань. Звідти і звідси – зсередини, яка і є світом зовнішнім. Коли дощі та музика приходять, значить, вони мені потрібні. Значить, через них ми зі світом ведемо діалоги. Діалоги про любов мого життя, про найсолодші листи з поштової скриньки в моєму підїзді. З цифрою 39…
Сьогодні в метро (я розлюбила метрополітен, і зраджую йому то з марштурівками, то з автівками) мене всмоктав натовп зі спітнілих тіл. Ранкова духота всілася на натовп, накривши його вологим шлейфом. Відносно чисті (недомиті?) тіла мокли, виділяючи аромати гелів для душу, антиперсперантів та особистостей. Особливо допікали ось ці особистості: вони не хотіли випускати мене на моїй станції, змушувати міцно притулятися і не вислизувати, а випихатися. Забираючи з собою невидимки їхніх запахів…
Краса – жіноча, чоловіча, світу – поняття відносне. Помітила: так багато красивих людей в моєму оточенні, і так мало красивих людей далі від мене. Так багато красивого в мені з того, що я приймаю близько до серця. Я насипала острівок краси. Посадила на нього пальми та екзотичні квіти. І тішуся, задивляючись на сходи-ззаходи сонця. А довкола – море. Море потворного мого, яке мені не до душі. І яке вічністю омиває мене з усіх сторін…
Інколи світ несповна розуму. Саме тоді, коли і я. І якщо всей світ – зі мною в ньому – несповна розуму, то що є крім нас?...