Вини-щувачі

Простите меня, мои русскоязычные френды,
но есть вещи, которые могут быть написаны только на украинском.
Рука не поднимается переводить.

***

Ти втретє кажеш «Йди!». Безмовно додаєш «...бо я не зможу від тебе відлинути» – і я тікаю. Без вибачень чи прощань. Тікаю з другого з половиною поверху. Від тебе, себе й «нас».

Таксист, мій спільник у втечі, ховає мене у машині з ароматом лаванди. На його обличчі зморшки – то рясніють, то ховаються. Такі зморшки грають у піжмурки лише на лицях дуже добрих людей. Він вмикає Океан. На повну:

Шо ж це?..

Шо ж це я не зумів...

Зупинити себе-тебе

Сьогодні...

Ми їдемо крізь за-с-ніжене поле, якому не видно кінця. Таке ж безкрає небо тихо с-ніжить на скло, де пораються двірники. І водій каже:

- Ех! Це небо призначене для польотів!

Він кохається в авіамоделюванні. Всі шафи його квартири всіяно міні-моделями крилатих велетів. Він виготовляє їх з найлегшого дерева у світі, яке привозять з якоїсь з америк. Остання модель – розмах крил метр двадцять... Раптом він ледь не звертає шию:

- Дивіться! Це ж пам’ятник винищувачу!

- Де?

- Ми щойно проїхали!

- Я не бачу на відстані...

- Це ж пам'ятник Ла-...! – я попускаю повз вуха номер моделі. –  Одномісний моноплан, названий на честь конструктора Лавочкіна. Це про нього я вам щойно розповідав. Зараз покажу! – фото винищувача було заставкою на його мобільному.

Я зачаровано роздивляюсь світлину лискучої нищівної птахи на ім’я Ла. Небо над другим з половиною поверхом ніколи не знало винищувачів. Загрози ззовні – ніщо в порівнянні з тим, як ми здатні себе знищувати зсередини. Ми самі собі найвинахідливіші кати. Ми самі собі найкращі винищувачі.

Машина набирає швидкість. Я інтуїтивно відриваю очі від фото птахи Ла – саме вчасно, щоб побачити, як жива птаха без імені кадається нам під капот. Глухий удар. Я чую – ЧУЮ! – як хруснули крила. Водій лається. А я відмотую кадри назад і бачу: птаха вилетіла невипадково. Вона кілька секунд напружено висіла над узбіччям, чекала моменту і різко рвала повітря нам назустріч.

Аби одним вивіреним рухом все припинити, потрібно відчувати, що гуляєш по вістрю леза. Ти гуляєш, а ліву половину твого тіла обдає пекельним холодом. Права ж палає пекельним вогнем. І куди би ти не пішов – ліворуч чи праворуч – настане пекло. Тому ти й далі гуляєш по лезу...

Океан хвилювався:

Не кажи так,

або ні або так,

або ні або так,

чим тобі не любов?..

Залишили нам день

неонової весни,

здати сказали кров...

Досить з них пташиної.

P.S. Цього ранку я поверталася тою ж дорогою під тим же небом. Довго та пильно видивлялася в узбіччя, шукаючи винишувач, котрий дивився мені в спину два дні тому. Він мав там бути. Але його не було. Лише іній всіював паркани вздовж дороги – руді, червонасті, зелені, сині, деревяні. Кришталевий іній. Осяйний.

Я й не зчулася, як стала сонцем. Для тебе. Весняним.