ir_realna | остання зима...

Вот где источник боли:
когда вы закрываете за ней дверь,
она стучится в окно - или проникает в сны.

Ирвин Ялом
"Вглядываясь с солнце. Жизнь без страха смерти"

Я зайшла в палату. Ліжко, що пустувало ось вже пару днів виявилося зайнятим. Біля нього на стільчику примостився, мов горобець під стріхою, худенький миршавий дідусь. Його спина затулила від мене ліжко, з якого лунали жалісливі нерозбірливі стогони. Дідусь схилився над ліжком і щось говорив до хворої. Я ледве розібрала тихий старечий голос:

- Милая, да, я знаю… Да… тебе больно… Да, милая… ну, ничего, ничего, я тебя выхожу… поставлю тебя на ноги… ты же выберешься…Где болит?.. Ох, родная, я же ничего не могу поделать… давай поцелую…

Дідусь схилився до дружини і поцілував їй праву руку. Потім ліву. А потім притис її руки до своїх грудей і схилив голову до ковдри – щоб вона не бачила зрадливої сльози-слабинки у кутику ока…

***

Третій інсульт за два місяці знову запроторив цю пару до лікарні, і прикував – її до ліжка, його – до стільця. До плити. До капельниць. До памперсів. До пролежнів. Він доглядав її так, як жінка могла б виходжувати хвору дитину. Він був настільки ніжний з нею, на скільки не бувають ніжними коханці. Він вірив в те, що вона видужає так, як не вірять найпросвітленіші будди.

Остання їхня зима минала під білими лікарняними стелями…