жизнь как она есть

[ir_realna]

Потім, колись, одного разу я вгамуюся. А сьогодні солоний ранок і, здається, дощ. Хоча, що було перше – дощ чи здалося – зрозуміти так і не вдалося.

Пахне чаєм, хоча його немає в цій квартирі. Пахнуть люди – свої та чужі – хоча хто зараз покладається на нюх? Та дійсно, як можна сподіватися на нюх, якщо довкіл чи то смоги, чи то дими, чи то просто застояне міське повітря. Кожна стіна, яку ми звели, стала між нами та інтуїцією.

Вмовляю себе почати працювати, натомість пишу ранкові сторінки і солонію про ненаписані твори невизначеного жанру. Криза жанру? Те, що я вмію робити найкраще, необов’язково моє покликання. Просто колись навчитися роботи якнайкраще саме це – то був єдиний спосіб вижити.

-          Як тобі зараз? 

-          Дивно якось… ти робиш те і те, кажеш те і те – хоча це неймовірно…

-          Так зі мною ти почав вірити у неможливе?

-          Можливо. 50 на 50.

 А 50% віри у неможливе – це ж віра у неможливе, правда? Неможливо ж на 50% злитися, або на 50% отримувати задоволення. Чуттєвий досвід – це завжди 100% з доступного на зараз, а все інше – це щось інше. З неназваного.

 Коли я навчуся надавати смислах тої форми, від якої не вернутиме мій нюх, я защасливію. Стану солодка і липка. І вгамуюся. Мабуть таки так.